Рідновіри в Україні не перебувають у центрі уваги ані ЗМІ, ані широкого загалу. Можна сказати навіть, що більшість сприймає їх як певну екзотику, а дехто виявляє вороже ставлення.

Утім, час ставить все на свої місця: деяким прибічникам “традиційних” релігій і конфесій дуже далеко до того, як взялися захищати від агресора рідну державу сповідники Рідної віри. Про феномен рідновірства, життя, плани і проблеми рідновірів у Тернополі розмовляємо з керівником місцевої організації Ігорем Аркушою.

– У Тернополі рідновіри згуртовані у громаду “Сварга”, яка входить до Об'єднання рідновірів України, – говорить чоловік. – Сварга – це рівнораменний хрест із загнутими кінцями, який дуже часто зустрічається на наших давніх вишивках, а також на речах Трипільсько-Кукутенської культури. Вона – давній оберіг, символ Сонця, всесвітнього руху, розвитку... Згадаймо хоч би вірш Богдана-Ігоря Антонича зі словами: “накреслю свастику на хаті і буду спати вже спокійний”.

– Рідновірство особливе вже своєю назвою. Опишіть основні засади вашої віри.

– Ми носії автохтонного світогляду наших предків, який сформувався на цій землі і тисячоліттями керував усіма сферами життя до того, як сюди прийшло християнство. Загалом “рідновірство” є сучасним терміном на позначення саме давнього світогляду, а не релігії чи сліпої віри. У дохристиянські часи наші пращури мали своє богорозуміння і не потребували чужинського.

– Коли саме у Тернополі і на Тернопільщині з'явилися теперішні рідновіри?

– Десь на початку 1990-х я почав переосмислювати все і шукати істину. Одначе такого, що увечері ліг спати християнином, а зранку прокинувся рідновіром, не було. Все відбувалося поступово. Я побачив, що пересічні віруючі кривлять душею і переважно не читають Біблії. Особисто я читав, досліджував і зараз читаю. Але я не побачив у ній нас, українців. Незабаром знайшов однодумців. Розпочали по дрібці збирати інформацію у писемних та етнографічних джерелах – усе те, що було затерте, загублене. Також дізнався, що є громада у Києві, яка згодом стала ядром Об’єднання рідновірів України. Ми знайшли її, налагодили контакти і долучилися до Об'єднання.

– З якими реакціями людей на перехід до рідновірства ви стикалися?

– Є такі, хто сприймає рідновірів агресивно. Є ті, хто ставиться спокійно. А ще інші – підтримують, адже розуміють, що ми – українці і є дітьми саме цієї землі. Від декого, щоправда, як реакція на рідну віру звучать аргументи на кшталт: “Я не можу це сприйняти, бо дідо був священик”. У мене в роду — кілька поколінь священиків, а один із родичів колись був галицьким митрополитом... Але то ж я, і рідна віра – моє рішення. Незважаючи на те, що тернопільські рідновіри виявляють активність уже багато років, як громаду нас зареєстрували тільки приблизно півроку тому. Це був дуже тривалий процес. Смішно сказати, але чіплялися не до суті формулювань, а до ком, шрифту і розміру букв у заяві... Розповім ще й таку історію. Якось до нас прийшло молоде подружжя, чия дитина померла нехрещеною. А піп порадив їм просто закопати тіло в коробці. Ми поховали дитину за своїм обрядом, і батьки тепер прихильні до нас.

– Скільки рідновірів є у нашому місті, області?

– У Тернополі на свята може прийти і 50, і 100, і 150. Але є люди, які ще шукають себе, і я, як голова громади, не можу відмовити їм у праві бути присутніми на славленні, навіть якщо вони не визначилися з власним богорозумінням. Приходять до нас і посадовці, у тому числі високопосадовці. Я не можу розголошувати їхні імена, бо на людей чинять тиск. Наша громада не має фіксованого списку членів. В області – те ж саме. Є люди, які збираються, але не хочуть реєструватися і виявляти своє богобачення, бо починається цькування. А це звичайні порядні люди.

– Де збирається ваша громада?

– У Тернополі ми ще не маємо свого місця. На свята зазвичай проводимо обряди у гайку біля міста – шукаємо дуб, бо це наше священне дерево. Час від часу збираємося у парку “Топільче”. Купайла святкуємо на Тернопільському ставі. В Україні в нас є святилища, а до храмів ми ще не “доросли”, адже на їхнє будівництво потрібні значні кошти. На Тернопільщині наше найважливіше історичне святилище розташоване на горі Богит, біля Городниці Гусятинського району. Саме там стояв Світовид, або, як ще його називають, “Збруцький ідол”. Це надзвичайно енергетично сильне місце – “місце сили”. Обурює стан шляху, що веде від Городниці до лісу, серед якого розташований Богит. Селяни створили вздовж дороги смітник, а на її завершенні встановили каплицю. Як у них поєднуються сміття й каплиця? Крім Богита, давні святилища були у печері „Вертеба” й у Монастирку на Борщівщині.

– Поясність, у чому особливості вашої громади порівняно з іншими течіями українського рідновірства?

– Ми національно і націоналістично спрямовані і досліджуємо свій родовід. Є, наприклад, – псевдорідновіри, які проповідують “слов'янську єдність”. Зрозуміло, хто за цим стоїть – Москва. Такі говорять, що “никакой Украины нет – это всё временно, это всё славянский мир”. Також є рунвірівці, силенкияни – прихильники релігійного новотвору авторства Лева Силенка. Вони з-поміж усіх предківських Богів визнають одного Дажбога... Утім, у Тернополі рунвірівці нерідко до нас ходять, бо їх мало.

– А чи є різниця між громадами рідновірів, які входять до Об'єднання?

– Незважаючи на участь в Об'єднанні, кожна громада має свої особливості, адже богорозуміння не може бути глобальним. Пантеон у нас один, та історично у кожному краї люди мали свій спосіб богославлення. Приміром, якщо громада багато воювала, то більше уваги приділяли Перуну. Якщо ж вона жила мирно десь біля річки, то — богині Дані. Але й іншим Богам складали належну шану. Коли запитують про різницю, наприклад, між тернопільськими й запорізькими рідновірами, то я відповідаю: “А в Тернополі і Запоріжжі навіть борщ різний варять”. Загалом ми більше досліджуємо місцеву спадщину – пісні, прислів'я, приказки, перекази, замовляння.. Усе це у нас є – потрібно тільки нахилитися, підняти і відчистити ту перлину. І все це – українське!

– Як складаються стосунки з іншими конфесіями?

– З юдеями та мусульманами ми у Тернополі й області не стикаємося. Живемо між християнами. Ми розуміємо, що християни – це ті ж українці. І не можемо відштовхувати їх тільки через те, що вони є християнами. Це ж наші батьки, брати, сестри, рідні й близькі. Буває так, що в одній родині є і християни, і рідновіри. Наприклад, коли мій батько помер, я не мав права поховати його за своїм обрядом, бо він жив і помер як християнин. Тож я покликав священика, але того, якого поважаю і який розуміє мене. Я був присутнім при відспівуванні, але в церковному обряді участі не брав. Рідновірам не заборонено заходити до церкви, просто ми не хрестимося. Є, звісно, люди, які намагаються дорікнути, буцім ми ідолопоклонники. Але ж зображення Бога Світовида – таке ж зображення, як і розп'яття. Ми не молимося каменю чи дереву. Так само, як і християни не моляться каменю, стоячи перед кам'яним зображенням святого.

– Вкажіть головні проекти, які втілюєте?

– У нас поки що немає можливості проводити масштабні проекти – ми ще не маємо такої потуги. Попри те, в колі громади проводимо уроки писанкарства, створення ляльки-мотанки та інших оберегів. Це потрібно робити, адже насправді мало хто знає, що хлопчики і чоловіки не мають права писати писанки. Це суто жіноче заняття. Натомість жінки не мають права колядувати або засівати. Не можна також робити писанку з видутки – порожнього яйця. Видутки колись підкидали на злидні, хвороби, занепад. До речі, сакральну ляльку-мотанку мають право робити дівчатка, жінки неплідного віку і вагітні. Більше того, якщо вагітна зробить ляльку-мотанку і подарує її тій, яка завагітніти не може, та невдовзі стане мамою. Це вже перевірено.

– Як події останнього періоду в Україні зачепили вашу громаду?

– Ми пліч-о-пліч з християнами брали активну участь у протестах на Майдані. Я теж був там, і ми проводили славлення Богів просто посеред Хрещатика. І серед бійців Небесної Сотні також є рідновіри. Нині сповідники рідної віри пліч-о-пліч із християнами захищають Україну на східних кордонах. Рідновірів дуже багато і серед волонтерів.

– З якими проблемами ви стикаєтеся саме як рідновіри?

– Коли гине рідновір, ми навіть не маємо місця, де могли б провести поховальний обряд згідно з нашими звичаями, і відповідно, не маємо власного кладовища. А серед загиблих із Тернопільщини, рідновірами були Світляк (Андрій Дрьомін – прим. авт.) і Сашко Капінос. Також я за те, щоб на ідентифікаційних жетонах вояків була вказана їхня релігійна приналежність, адже людина має право бути похована саме за своїм обрядом. Прикро вражає те, що коли людина не залишає заповіт, то її релігією нехтують. Це неповага до загиблого!

Хотіли б на святилищі, на Богиті, офіційно встановити копію Світовида, щоб там вільно можна було проводити обряди, не остерігаючись, що хтось буде перешкоджати. Адже якщо повертають храми християнським конфесіям, то й нам мали б. За логікою і законом. Ми будемо з цього приводу звертатися до влади.

– Чи є у вас друковані ЗМІ? Інтернет-сторінки?

– Я веду сторінку “Громада Рідної Віри “Сварга”, Тернопіль” у Facebook. На всеукраїнському рівні є сайт Об'єднання Рідновірів України. Щодо друкованих видань, то у Києві раз на рік виходить журнал “Сварог”, а також газета “За Рідну віру”.

Поиск

Журнал Родноверие