Живу я там, де видубав Перун, Де вмить послухались Дніпрові хвилі, Бо Діти Сонця кликали… Бурхливий І мудрий вітер обіймав кору
Дубів священних… Зоряні віки Стелила Мати-Лада нам під ноги, Ми серцем бачили святі дороги, І йщли по них… Та сплинули віки, Розтанули легенди, наче сни… І залишився тільки вид з балкону – Дніпро, закутий в промислову зону І світле небо – кожної весни! А серце вірить – заповітний гай Ще забринить забутими піснями! Біжу босоніж Києвом весняним, І кличу знов: — Перуне, видубай!
